Sunday, 19 November 2017
Духовні реалії манекенного світу

Павлина Дунай, провідний науковий співробітник Національного музею літератури України, кандидат філологічних наук

Кілька місяців тому видавництво “Радуга” опублікувало книгу Олени Сибіренко-Ставрояні “Я-манекен”. Зараз важко сказати, чи стане це шляхетне, в сюрреалістичній стилістиці елегантно оформлене видання подією для широкого кола читачів, чи ні. А між тим за потенційним виміром свого наповнення воно цілком може претендувати на задоволення естетичних запитів не лише пересічних шанувальників російської прози, народженої в Україні, а й літературних гурманів. Бо, як відгукнулася про книгу Олени одна з читачок, її вишукане, інтелектуально насичене й, на перший погляд, здавалося, зовсім непретензійне та сюжетно доволі локальне письмо насправді звертається до проблем неперехідних, актуальних, певно, на всіх відтинках людського поступування, відповідно, з природи – вічних. Любов і відданість, вірність собі й іншим, прагнення до самототожності у знедуховленому світі, який будь що намагається цю самототожність розмити, цінності добра, душевної злагоди й справедливості, а також (куди від них подінешся!) рефлекторна заздрість, зрадливість і узвичаєна марнотність життя – ось власне на позір не дуже широка, однак за суттю духовизначальна парадигма людського буття чи то в реальному, чи то, як у Олени Сибіренко-Ставрояні, доволі ілюзорному, але такому впізнаваному світі. Тому без будь-якого перебільшення її невеликі повісті й оповідання можна класифікувати як певний тест на виявлення душевної зрілості (чи незрілості) або, якщо хочете, щеплення від звички до одновимірного життя, базованого, зазвичай, лише на поземі егоїстичного задоволення власних інстинктів чи стандартних буттєвих зручностей. Адже, як переконуємося ледь не щодня, саме за них сучасна людина досить часто ладна офірувати моральними принципами, а то й елементарно зраджувати, в тому числі й найближчих.
У такому сенсі книга Олени Сибіренко-Ставрояні “Я-манекен” є не лише, так би мовити, художнім (себто, естетичним) продуктом, а й душекорисним (або, даруйте, психотерапевтичним) читанням. Відтак зрозуміло, що попри всю легкість її стилю, який часом нагадує граційне пурхання метелика й переконливо свідчить про безперечний талант нашої авторки, та коротку (іноді й геть лапідарну) форму текстів, сприймаються вони досить непросто й вимагають відповідної, і, зізнаємося, не завжди безболісної роботи душі.
Однак спробуємо предметніше поглянути на текстове наповнення книги “Я-манекен”. Її складають три більших повісті (“Несправедливість”, “Манекен”, “Чорнила доктора Метца”) та коротші, а то й зовсім короткі оповідання (“Бордове плаття”, “Дві краплі”, “Поворот”, “Щастя”, “Число Фібоначчі”, “Кашель”, “Маски”, “Мої женихи”). Їх відчутно об’єднує спільна презентація оповіді від особи оповідача, який є героєм, чи точніше героїнею художнього наративу. З його викладу складається враження, що попри доволі різну (хоча й незримо споріднену) сюжетику, художню й сенсову фактуру книги сполучає в органічну цілість якась позаконтекстуальна спільність. Підозрюємо, що нею є сама світоглядна позиція авторки. Бо ж проза Олени Сибіренко-Ставрояні є підкреслено жіночою з так само виразно підкресленою інтелектуальною ускладненістю (втім, так би мовити, без “заступання за межу”) й чуттєвою глибиною фемінного овиду. Свого часу Оскар Вайлд говорив, що жінка з природи – декоративна істота, і їй, на загал, немає чого сказати світові. Однак, зазвичай, вона говорить і до того ж говорить дуже мило. Вочевидь, що духовний капітал нашої авторки і, відповідно, її персонажів зовсім не співвідноситься з цією дошкульною сентенцією, правочинність якої можна інтерпретувати лише виходячи з розуміння своєрідності особи її творця – іронічного парадоксаліста й імораліста. Героїні ж Олени Сибіренко-Ставрояні завжди мають глибоке моральне осердя або ж, якщо послуговуватися термінологією І.Канта, стоїчно перебувають у позиції категоричного імперативу як абсолютної моральної категорії у всіх тих непростих життєвих обставинах, у які вони потрапляють.
Виняток становить хіба що повість “Несправедливість”, у якій героїня від першої особи презентує власне життя й інтерпретацію мислення та вчинків свого антипода Лізи як вияв безмірних заздрощів. Їх, так би мовити, всепоглинаючий і всеотруюючий масштаб не лише провокує облудно тлумачити обґрунтування цінностей буття інших персонажів (цікавий, хоч і відомий у літературі художній прийом). Він насамперед, практично маніфестивно відкриває для читачів головного персонажа оповіді як духовну почвару, що народилася з такої, здавалася б, притаманної для людини, всім зрозумілої і вибачної слабкості, як заздрість. У випадку цієї повісті стає вельми очевидною мотивація десятої заповіді Божої, за порушення якої, нагадаємо, карали смертю: оте не побажай жони ближнього свого, ані дому, ні поля, ні раба, ані вола, ані осла його… Зазвичай у сучасному світі об’єктом заздрощів стають не воли й не осли, але від того їх духоспотворююча сутність не змінюється й не стає менш страшною.
Випадковість (яка, втім, прочитується як інваріант закономірності) передвідомості долі й можливість, сказати б, “маневру” в межах заданих і вже практично незалежних від людини буттєвих координат, стає предметом дослідження Олени Сибіренко-Ставрояні в найоб’ємнішій повісті “Чорнила доктора Метца”. Роль відання, віри, волі й прозріння, що неминуче ведуть героїню до глибшого усвідомлення справжніх життєвих цінностей, а то й істотного зміщення їх, попри фантастичний сюжетний атрибут чудодійного чорнила доктора Метца, власне визначають спосіб проживання (читаймо: долання) нею непростої життєвої дороги. Стоїчність духу (попри побутову сферу його вияву) й мудрість серця, очевидно, є в цьому процесі більшим помічником, аніж чарівне чорнило, що нібито дозволяє по-новому переписати долю. В цьому сюжеті вчуваємо відлуння давнього міфу про письмо долі, який в ужитковій культурі проявляється то через посаджене на прояв талану дерево, то через на щастя випечений коровай чи весільне вільце або ж вишиту червоними і чорними нитками сорочку чи рушник. От тільки зазвичай, на жаль чи на щастя, не вдається ту долю ні перешити, ні переформатувати, ні переписати. А часом так хотілося б. Можливо, саме тому повість “Чорнила доктора Метца” сприймається як найспорідненіший читачеві текст. Адже в ньому так чудесно реалізується, так би мовити, “переписаний”, “білий” варіант, здавалося, приреченої долі. Однак крім цієї важливої мотивації потужно, сказати б, “працює” на успіх повісті магія щирої, сповідальної стилістики авторки, яка, складається враження, грає роль чарівного ключика до читацького серця.
Видається, що найфантастичнішим текстом книги Олени Сибіренко-Ставрояні (й, очевидно, найважливішим для авторки) є повість “Манекен”. ЇЇ сюжет дозволяє зазирнути в існування, так би мовити, паралельного світу манекенів, з усіма тими відчуттями, слабкощами та спокусами, які притаманні людям, і які в них радо запозичують їхні копії – манекени. Тільки от диво: манекени (принаймні, це стосується головної героїні, від імені якої ведеться оповідь) відчувають світ – його справжні й ілюзорні цінності – набагато глибше від людей. Із тексту повісті виникає відчуття, що саме манекен жінки є більше жінкою й людиною, ніж ті представники homo sapiens, які її оточують. Принаймні глибокі почуття, прагнення й цілі можемо спостерігати лише в її вчинках. Натомість інша, так би мовити, неманекенна жінка, яка на певний час дає небезкорисливий прихисток героїні, просто бездумно ковзає по горизонталі життя, яке, зрозуміло, є не чим іншим, ніж його профанацією. Цікаво те, що сама Олена Сибіренко-Ставрояні недвозначно позиціонує свою приналежність до світу манекенів. Адже назва повісті “Манекен” дає назву всій книзі, правда, з дуже істотною авторською поправкою, яка сприймається як її самоідентифікація, – “Я-манекен”. Очевидно, для самої авторки така провокативна назва не є випадковою. Складається враження, що вона виражає її приватний протест супроти бездумності й бездуховності людського життя, його примітивізму й несправжності. Бо ж туга за справжнім делегується нею саме манекенові, а не людині. І, відповідно, антропологічну перспективу в повісті перебирають на себе не Божі творіння, а їх механічно сконструйовані копії. Власне таке художнє бачення не може не сприйматися як застереження нашому позбавленому вічних сенсів, знедуховленому світові, який балансує на хисткій межі, що відділяє буття від апокаліпсису.
Що ж до невеличких оповідань Олени Сибіренко-Ставрояні, то в них переважно варіюються схожі духосимптоматичні проблеми, які так чи інакше розводять персонажів у протилежні боки від демаркаційної лінії, що відділяє добро від зла. Цікаво, що авторка, невидима присутність якої виразно зчитується з усіх сторінок книги “Я-манекен”, попри цілковиту толерантність у ставленні до власних героїв, не залишає жодного сумніву в тому, що є чим. Латентне добро чи латентне зло у цілковито локальних сюжетних ситуаціях її оповідань, як, власне, й нашого життя, складають маленькі, але надто важливі частинки, що визначають якість тієї духовної ноосфери, в якій ми всі живемо.
Підсумовуючи, маємо зазначити, що збірка Олени Сибіренко-Ставрояні “Я-манекен”, резонуючи з сучасною українською жіночою прозою ( можливо, насамперед із текстами Євгенії Кононенко), певно, займе цілком осібне місце в сьогоднішньому багатоголосому літературному процесі. Апологія життя як вищого дарунку, стоїчність у доланні буттєвих труднощів та духовний вибір моральної позиції героїв, а також напрочуд легкий стиль інтелектуального й воднораз динамічного письма нашої авторки роблять її тексти цікавими та душекорисними для сьогоднішнього читача й тим надзвичайно привабливими для нього. Враховуючи ту обставину, що “Я-манекен” третя книга Олени Сибіренко-Ставрояні ( перші дві – “Чорнила доктора Метца” та “fecit” уже здобули розголос серед спорідненого кола її шанувальників) маємо сподівання, що письменниця потішить нас новими виявами свого таланту, на які з нетерпінням очікуємо.