Рецензии
Духовні реалії манекенного світу
Павлина Дунай, провідний науковий співробітник Національного музею літератури України, кандидат філологічних наук
Кілька місяців тому видавництво “Радуга” опублікувало книгу Олени Сибіренко-Ставрояні “Я-манекен”. Зараз важко сказати, чи стане це шляхетне, в сюрреалістичній стилістиці елегантно оформлене видання подією для широкого кола читачів, чи ні. А між тим за потенційним виміром свого наповнення воно цілком може претендувати на задоволення естетичних запитів не лише пересічних шанувальників російської прози, народженої в Україні, а й літературних гурманів. Бо, як відгукнулася про книгу Олени одна з читачок, її вишукане, інтелектуально насичене й, на перший погляд, здавалося, зовсім непретензійне та сюжетно доволі локальне письмо насправді звертається до проблем неперехідних, актуальних, певно, на всіх відтинках людського поступування, відповідно, з природи – вічних. Любов і відданість, вірність собі й іншим, прагнення до самототожності у знедуховленому світі, який будь що намагається цю самототожність розмити, цінності добра, душевної злагоди й справедливості, а також (куди від них подінешся!) рефлекторна заздрість, зрадливість і узвичаєна марнотність життя – ось власне на позір не дуже широка, однак за суттю духовизначальна парадигма людського буття чи то в реальному, чи то, як у Олени Сибіренко-Ставрояні, доволі ілюзорному, але такому впізнаваному світі. Тому без будь-якого перебільшення її невеликі повісті й оповідання можна класифікувати як певний тест на виявлення душевної зрілості (чи незрілості) або, якщо хочете, щеплення від звички до одновимірного життя, базованого, зазвичай, лише на поземі егоїстичного задоволення власних інстинктів чи стандартних буттєвих зручностей. Адже, як переконуємося ледь не щодня, саме за них сучасна людина досить часто ладна офірувати моральними принципами, а то й елементарно зраджувати, в тому числі й найближчих.